Сповідь емігранта. "Ніхто так не дурить, як свої"

Чимало українців розкидано по всьому світу. Хвилі еміграції вжей порахувати важко; здається, зараз четверта. Як, люди, котрі виїхали абсолютно з різних Україн, уживаються між собою, як наші вписуються у багато культурне західне суспільство, розповідає українець, котрий живе у франкомовній частині Канади - Квебеку.

Приїхавши до нової країни, деякі російськомовні відразу питають: «А где тут наши русские?»

Навіть якщо вони не росіяни, а українці, білоруси, євреї, уйгури... Це перше і головне питання. Вже потім цікавляться, що це за країна, які тут живуть люди, яка в них культура та іншими дрібницями. А інколи не цікавляться зовсім. Бо є «наши люди» і є нецікаві чужинці. Аналогічно, деякі україномовні, вперше дивлячись на незнайоме місто, думають лише про одне: «А де ж тут наші українці?». Інші питання - другорядні.

Один чоловік збирався оселитися у місті Шербрук.

- Та ти що?! - жахнулися діаспоряни. - Там же ж жодного українця немає!

- Невже? - здивувався патріот і залишився у Монреалі.

Добре, що попередили! Бо хто таке чув: приїхати до нового міста у чужій країні - і щоб українців не було? Не життя, а ка зна що!

Це, на загал, неправда - у Шербруку українці є. Окрім себе, я нарахував 6 осіб. І ще пан Б., який не рахується, бо жив поза містом.

Щоправда, п'ятеро з них з міста потім поїхали. І я поїхав - не люблю маленькі міста. Перші два місяці цікаво, а за півроку стає нудно. Але це окрема тема. У Шербруку я прожив півтора роки. Коли приїжджав по справах до Монреалю, українці співчували:

- А там є хоч якісь українці, щоб було з ким поговорити? - питали вони. - Чи тільки французи?(«Французами» вони називали квебекуа).

Ідея, що спілкуватися можна не тільки з українцями, здавалася українцям парадоксальною.

Я заспокоював: принаймні один українець є. Це - пан Олесь.

Пан Олесь народився у Бельгії.

Батько був офіцером армії УНР, а до того - царської армії. Пан Олесь з дитинства знав, що він українець. Він чудово говорить українською - причому нашою, східною, але без русизмів. Якби мені б сказали, що він з Київщини - я б повірив. Інколи трапляються кальки з французької, але це радше виключення, ніж правило.

Пан Олесь виріс у франкомовній культурі. Тож перейняв республіканські цінності, пошану до ідей епохи Lumіères і поміркований антиклерикалізм. Він не розумів монреальську громаду, яка на всі можливі і неможливі церемонії тягає за собою «всечесного отця». Релігія - річ приватна. Університет він закінчив у Бельгії. Потім постав вибір: їхати викладати до Бельгійського Конго чи до Канади. У Канаді був знайомий українець. Українець сказав, що у Канаді добре. Пан Олесь приїхав до Канади.

Україна на параді

У ті часи країна потребувала викладачів. Не тільки Квебек, а й англійська Канада. Випускників європейських вишів брали залюбки. Йому, навіть, пропонували їхати до Онтаріо. «Але ж в мене англійська не дуже добра», - заперечував він. «Нічого, - казали онтарійці, - Що-небудь придумаємо»). Але він таки оселився у Шербруку.

Українство було для нього святим. Він передплачував діаспорні часописи, слідкував за новинами. І завжди радів українцям. Особливо освіченим. Йому було цікаво спілкуватися з новоприбулими. Адже вони (ми, тобто) - джерело інформації про сучасну Україну. За кавою, я розповідав, як виглядає країна «зі сходу». Галичани ж, коли вони йому траплялися, дивилися своїм баченням.

Особливо ж вразило пана Олеся спілкування з російськомовним іммігрантом єврейського походження, який блискуче знав французьку літературу, робив докторат у іншому місті, не знав української, але вважав своєю Батьківщиною саме Україну. Спілкувалися вони французькою.

Було ще молоде подружжя зі Львова - таке ідеальне і ввічливе, що про них нема що й сказати.

Докторати вони зробили у Німеччині де, виявляється, є цілі колонії українських докторантів. До Шербруку приїхали на постдок. Вони були переконані, що фаршмак - українська національна страва, яку винайшли етнічні українці Львова. Пригощали патріотичним фаршмаком німців. «Gut! Gut!» - нахвалювали тевтонці автентичну українську кухню.

Був студент з Дніпропетровська. Цілком російськомовний. За походженням - чистий українець. Такий чистий, що будь який етнічний націоналіст розридався би від радості. Але за три хвилини, той таки націоналіст розридався би з іншої причини, а за п'ять - вбив би себе «ап стіну». Ще ніколи я не бачив людини, яка б менше цікавилася національними, мовними і політичними питаннями. Він не був проти націоналізму. Він просто не цікавився. Не був проти української чи французької - йому пофіг. Не був проти Кучми, Ющенка, Януковича, Юлі - йому просто було по барабану. Як і квебексько-канадський антогонізм. У його світі цих проблем не було.

Якось пан Олесь повіз нас - львівське подружжя і мене - до пана Б. Він вміє малювати. Це допомогло УПА: художник підроблював окупаційні документи - німецькі, радянські... Добре, що тоді їх заповнювали від руки. По війні опинився у Торонто. Зайнявся рекламою, заробив гроші. Тепер це старша людина. У будинку - спокійно і гарно. На поличках - чи не вся українська класика. Господар - не молодий вже пан, з сивиною. Тримається з тактом і самоповагою.

Я чув про одного вчителя на заході Канади. Той одружився з українкою, а в тої лише гостьова віза. Він зробив для неї імміграційну. І добрий до неї був. А вона їм нехтувала і тягнула гроші. А потім розвелася, вибила великі аліменти і дотепер ще живе за його рахунок.

- Своїх тримайся! - радила мені старша жінка з української громади.

- Свої завжди допоможуть.

N. з нею не згоден (він років десять як з Тернопільщини; там був агрономом, тут - водієм-дальнобійником) :

- Пустив собі до гаража братів-українців і...

Далі йшов список речей, що зникли.

- Ніхто так не дурить, як свої своїх, - каже екс-одесит, що оселився у дєбрях провінції Онтаріо. - Це у всіх так - у росіян, у китайців, у італійців, у румунів, у латинос...

Це перебільшення, як на мене. Буває по різному. Просто не треба обійматися будь з ким лише тому, що він - співвітчизник.Вдома ми спілкуємось з тими, з ким розуміємось. З ким нас щось об'єднує. З ким в нас схожі уяви про життя. У імміграції «своїми» стають усі «наші». Дехто цим маніпулює. В українців ще не так, а от в російськомовних - на кожному кроці. «Та я ж свій! Ти ж без мене пропадеш! Ходімо, допоможу з квартирою, машиною, меблями...» І новоприбулий з валізкою покірно йде за «благодійником». Тільки за кілька місяців розуміє, що жорстоко переплатив.

Є люди, що допомагають щиро. Але ці не вішають реклам: «Допомагаємо СВОЇМ!» Це, або старі знайомі, що приїхали на кілька місяців (років) раніше від тебе, або - нові. Заходиш на імміграційні форуми, спілкуєшся. Розпитуєш про країну, жартуєш. Імміграційний процес бере кілька років. Звісно, треба бути щирим. Бо нещирість видно дуже добре. А крики: «Шукаю друзів щоб допомогли!!!» зацікавлять лише аферистів.

Березень 2006. Вибори до Верховної Ради України. Пiд час виборiв українцi Монреалю арендують автобус i всi разом їдуть до Оттави - голосувати у посольствi.

- Ну й навіщо ота допомога? - спитає дехто.

Якщо ви звикли переїжджати з країни до країни, тоді, може, воно вам не треба.

Якщо ваш зарубіжний досвід обмежувався туризмом, тоді уявіть себе з двома валізками посеред нової країни. Грошей не дуже багато, але їх має вистачити на перші місяці. Як тут шукають роботу ви знаєте дуже приблизно. Як шукати житло - теж. Говорите з акцентом, розмовну мову розумієте з натяжкою (є ж, виявляється, місцевий акцент!). Місто бачили лише на карті. Де який район? Де які ціни?

Як і в нас, у Канаді багато що знаходять «за знайомством»: житло, робота...

Тому й потрібна соціальна мережа. Громада у цьому допомагає. Один знайомий румун знайшов роботу через іншого румуна, з яким розговорився у румунській церкві.

Але йти до громади «щоб допомогли» - справа невдячна. Це все одно, що йти у пішохідний похід тільки для того, щоб знайти кохання (а що, серед туристів є багато гарних дівчат!) З походом, як і з громадою, дуже легко «пролетіти». У першому випадку - тягаєш, як дурінь, рюкзак по горах у суто чоловічій групі. У другому - ходиш розписувати писанки і співати у церковному хорі, а з роботою і житлом краще не стає. У громаду, як і у похід, треба ходити, якщо подобається сам процес. Не чекати, що «свої допоможуть». Хоча й таке не виключено.

Неодружена молодь у громаді ділиться на тих, хто приїхав з батьками - як правило, у віці до 22 - і тих, хто іммігрував сам. Перші були відносно захищені - побутові проблеми падали на батьківські голови. Другі мали починати з нуля.

Аби залишитися люди вигадують історії - одна страшніша від іншої. Тiльки не треба нiкого засуджувати. І не треба казати: «Ми б таке нiколи не зробили». В кожної людини - своя ситуацiя. Нiколи не знаєш, як би ти себе повiв, якби... Героєм легко бути заочно.

Статус біженця - річ нервова, складна, моторошна. Нічого веселого тут немає. Лише за багато років переможці отримують статус «постійного мешканця». Одна еміграційна агенція у Росії обіцяла клієнтам: «Приїдете до Канади, подастеся на біженця - а далі як по маслу! Велфер дадуть! Канадці дурні, всьому повірять!» Далі йшов опис райського життя.

Декого з жертв я бачив на власні очі. Виглядали вони нещасно.

Велфер - копійки, а біженство - не імміграція. Та й «канадці» виявилися не такими вже «дурними»: у притулку відмовили. Довелося знов сідати на літак - додому, назавжди. Люди витратили гроші і час, натомість можуть писати мемуари про монреальські трущоби. А агенція «заробила» кілька тисяч доларів.

Ті, хто вчасно не знайшов собі пару з власної громади, опинилися у дурній ситуації.Самотня частина «ветеранів» забав (ті, хто приїхав без батьків і не всох) вивчила одні одних, як облуплених. Настільки, що нічого серйозного поміж ними не виникає. Йдуть роки, йдуть забави, а у громаді подивитися нема на кого. Ті самі обличчя. «Нема тут серйозних хлопців!» - вирішують дівчата.

Одного сонячного дня, біля Старого порту... чи у дощ, у кав'ярні на Сен-Дені... чи на роботі... чи у центрі Ітон на Сент-Катрін... чи де завгодно... з'являється симпатичний молодий чоловік із чорним густим волоссям і смуглявою шкірою. І погляди зустрічаються. І він виявляється непоганим хлопцем. І за півроку вони одружуються, а ще за рік вони разом везуть коляску. І в дитини - блакитні галицькі очі і гарне темне волосся. А чоловік приїхав з країни, яку більшість українців бачили лише на мапі.

А десь далеко-далеко, на славній Галичині, ридає Тягнибок, бо отака ж несправедливість у світі діється. І його сльози стікають на тротуар перед Тернопільською облрадою і мішаються з талим снігом і ароматом кав'ярень...

Взимку у Монреалі - крижаний вітер.

Він мішає карти і мапи, народи і раси, мови і культури.

Може через цей монреальський вітер Будинок УНО (Українського національного об'єднання) опинився посеред кварталу ортодоксальних євреїв. Взимку і влітку навколо ходили хасиди у чорних кафтанах і хутрових шапках. Особливо це вражало у тридцятиградусну спеку.

Будинок УНО - сюрреалістичне місце. Там почуваєшся вдома. Старий актовий зал, де панує тиша. Напівтемні сходи. Фотографії на стінах. Навіть повітря там просочене урочистістю і історією. Там панує Минуле. З групових фотографій дивляться дівчата у гарних сукнях і молоді люди у костюмах. Це - п'ятидесяті роки...

Ззовнi будинок УНО нагадує давньоацтекський храм. Але усерединi вiє чимось рiдним.

Час від часу будинок сповнюється людьми. Якийсь захід української громади. Чи забава. В новорічну ніч «Зустріч» влаштовує святковий бенкет. Приходять цілими сім'ями і танцюють до ранку. І молоді багато... Втім, про це я вже казав...

Треба ж сказати про «Зустріч». Власне, з неї б варто було почати. Бо саме через них я познайомився з громадою. Це - товариство допомоги іммігрантом. За принципом: «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих». Допомогти можуть, переважно, добрим словом, Чи порадою. Періодично влаштовують свята, пікніки, екскурсії. А почалося все з купки новоприбулих, які разом пили чай... Втім, про «Зустріч» краще розкаже їхній веб-сайт

Деякі «толерасти» вражають не менш, ніж расисти.

Расисти нас не люблять апріорі - за акцент, незвичну культуру, екзотичні прізвища. (До речі, про прізвища. Ми, чомусь, думаємо, що вони в нас дуже легкі. А ви колись чули, як пересічний франкофон намагається вимовити слова «Ющенко», «Тимошенко» чи «Янукович»? Здається, легше було б людині залізти на Ельбрус, ніж так мучитись) «Толерасти», навпаки, люблять нас... як маленьких дітей. В Монреалі ще нічого, а у місті Квебек, де іммігрантів обмаль...

Мова - окрема пісня. Питаєш в людини банальне «Котра година?» Звісно, французькою. А вона відповідає ламаною англійською. І видно ж, що рідна - саме французька.

- А навіщо англійською? - питаєш.

- Бо в Вас акцент.

Акцент - значить чужинець. А всі чужинці розмовляють англійською. Це ж кожен знає! Тож будемо до них їхнею чужинською мовою... В таких випадках пригадується: інколи у Одеській області чуєш, як селяни поміж собою говорять українською. Звертаєшся до них українською - відповідають російською, бо ти - з міста.

Так і з квебекуа. Не розумієш: ввічливість чи комплекс меншовартості. Чи бажання попрактикувати екзотичну мову. Мабуть, всього потрошки.

Знайома, яка вже кілька років у Монреалі, дуже образилася на місцевих. Сусідка-квебечка сказала, що переїжджає «через іммігрантів». Сусідка казала це подружці, а пані випадково почула. «Забагато іммігрантів на нашій вулиці! - скаржилася представниця титулярної нації. - Та й у нашому будинку! Понаїхали тут!» При цьому сусідка ніде не працювала - сиділа на соціальній допомозі. А іммігрантка навпаки, працювала, і чоловік працював, і платили вони податки, з яких держава допомогу виплачує...

Дуже ця пані образилась. В Україні вона закінчила МАУП. Ту саму знамениту академію. Не бачить у цьому нічого такого: гордо згадує МАУП у всіх резюме.

Вона не расистка, ні. Навіть не антисемітка. А щодо маупівських публікацій... Ну, не звертала уваги. Вона таким не цікавиться. Її це не стосується. Та й яка різниця, хто що напише, правда?

Наші, чужі... Щоб зрозуміти ці слова, варто пожити за кордоном.

Тільки не обмежуватися своїм «гетто», а спілкуватися з іншими людьми. Спілкуватися, а не просто пересікатися на вулицях. Це - найкращі ліки як від расизму, так і від псевдо-толерантності. Дуже легко бути толерантним, коли бачиш інші народи лише здалека. І ще легше бути расистом.

За кордоном багато дізнаєшся про себе. І про інших. І про життя взагалі. Переказати це важко. Можна довго читати книжки про теорію плавання. Але поки сам не упадеш в воду...

Євген Лакінський, zaua.org



Комментарии     


    15alena89: Очень понравилась статься!!!

Оставить комментарий

Вы должны быть авторизованы , чтобы оставить или оценить комментарий.


Лента актуальных новостей
Свежие новости из Канады
Горячие новости Украины
Последние новости Белоруссии

Сервис для посетителей
Добавить фотографию Add Photo
Добавить вашу статью Add article
Добавить объявление на доску Add
Добавить сайт в каталог Add site
Сервисы для вашего сайта
Конструктор информеров
Информер кинолента - видео
Информер - облако картинок

Новые обьявления на доске
Шопинг в интернет-магазинах Китая: ...
Сравниваем стоимость доступа в инте...
Сколько стоит кастрация кота в Киев...
Сыграть свадьбу в ноябре за границе...
Доставка цветов в Украину - эффекти...
Предложение производителям бетона
Как выбрать столовую посуду
Ищу работу разнорабочего, подсобник...
А у тебя есть своя песня?
Что выбрать в качестве подарка


Сейчас на сайте: 1
Посетителей: 1
Пользователей: 0