Чому я не хочу жити в Торонто

Коли я з України вперше потрапив у Торонто, то був у захваті: велике місто, хмарочоси, транспорт працює, дороги рівні, каву наливають із посмішкою. Але варто трохи пожити тут — і починаєш розуміти, що рай має свою ціну. І часом ця ціна — це твоє життя, витиснуте у формат «робота-дорога-ліжко». Тож я чесно поясню, чому мені тут не вижити.

Житло, яке сниться в нічних кошмарах

У Торонто житло — це лотерея. А ще точніше — участь у благодійному аукціоні: ти даєш усі свої гроші, а взамін отримуєш кімнату розміром із шафу в гуртожитку. Причому сусідська шафа може бути китайським рестораном, звідки цілодобово тягне смаженими креветками. У Києві я думав, що винаймати квартиру — дорого. В Торонто я зрозумів: у Києві я просто жив, а тут — виживаю.

«В Торонто ти не винаймаєш житло, ти вступаєш у союз з власником квадратних метрів, де твоя роль — віддавати йому всю зарплату». — власні нотатки з першого місяця

Транспорт як випробування характеру

В метро Торонто завжди є два варіанти: або поїзд не приїде, або він приїде, але двері не відчиняться. Автобуси ходять, наче за розкладом місячних фаз. А головне — ти ніколи не знаєш, що станеться швидше: приїде транспорт чи замерзнуть пальці на ногах. У нас в Україні маршрутки принаймні чесні: водій одразу каже «ставай ще ззаду, місць немає». Тут же транспорт — як квест з непередбачуваним фіналом.

Клімат для обраних мазохістів

Торонто — це місто, де можна одночасно отримати сонячний опік і обморозити вуха. Тут зима приходить раптово, як сільський родич у гості, і не відпускає півроку. Сніг лежить до травня, а потім у червні вже спека під +35. Українські перепади погоди — то так, дитячий садочок. У Торонто я зрозумів, що клімат — це не фон, а головний ворог.

Їжа, яка вимагає інструкції

У супермаркеті Торонто можна знайти все, крім чогось їстівного по-нашому. Ти бачиш 10 видів веганських сосисок, але не бачиш нормальної ковбаси. Вибір хліба вражає, але всі варіанти схожі на губку для миття посуду. Найсмішніше, що навіть борщ тут можна купити — у банці, в секції «екзотичні страви». Ні, дякую, краще я вдома.

Люди, які завжди поспішають і нікуди не йдуть

Канадці ввічливі, але їхня ввічливість — це як антивірус: все працює, але без душі. У черзі вони чемно кажуть «sorry», але коли ти реально просиш допомоги, всі кудись зникають. Мені, українцю, звиклому до сусідської бабусі, яка знає всі мої новини і може дати пораду навіть про політику Мадагаскару, тут реально порожньо. Жити серед людей, які посміхаються, але тримають дистанцію, важче, ніж я думав.

Вартість життя як окрема форма тортур

У Торонто навіть кава здається розкішшю. Ти платиш 3 долари за латте й почуваєшся так, ніби щойно вніс перший внесок за іпотеку. Ціни всюди кусаються, і навіть якщо у тебе є хороша робота, гроші зникають у повітрі, як запах часнику на кухні. В Україні, принаймні, я знав: зарплати вистачить на життя. Тут — зарплати вистачає лише на те, щоб знову піти на роботу.

Канадська бюрократія

Я думав, що українські черги в паспортному столі (так було колись, насправді) — це пекло. Виявилось, у Канаді придумали пекло з кондиціонером: ти стоїш у зручному офісі з посмішками працівників, але документи все одно роблять місяцями. Кожна дрібниця вимагає довідки, кожен папірець — грошей. Це не бюрократія, це філія середньовічної інквізиції, тільки з вай-фаем.

Моя фінальна дилема

Жити в Торонто можна, якщо ти любиш виклики і мрієш стати майстром виживання у міських джунглях. Але я зрозумів: мені не вистачає простих речей — нормальної їжі, живого спілкування і відчуття, що життя не міряється рахунками за комуналку. Тож моє рішення просте: хай Торонто лишається тим, хто може і хоче тут жити. А я краще повернуся туди, де борщ не вважається екзотикою, а транспорт хоч іноді приїжджає.

P.S. Автор розмістив статтю на умовах анонімності.